Повернувшись до Відня минулого

Двоє радянських емігрантів повторюють свій перший погляд на Захід, у його прекрасних кафе, культурних місцевих жителів та спогадах за кожним кутом.

Слова Бориса Фішмана та Алекса Хальберштадта Фотографії Франческа Катастіні

Вид з собору Святого Стефана з видом на СтефансплацALEX HABERSTADT

ALEX:

СЛОВНИЙ РІЧНИЙ РІЧНИЙ ПІДПРИЄМСТВО барабанив холодний дощ проти вікон Кафе Прюкель. Ми з моїм другом Борисом приїхали на очі з JFK за дві години до цього. Він хотів спати; Я хотів поїхати до Прюкеля, і він неохоче погодився.

Відень відомий своїми кафе. Там є зубний біль із золотою зоною Café Central, штучно-богемна похмурість кафе Hawelka, кольорова гама малини-борделло кафе Cacheré Sacher. Але моє перше місце призначення у Відні - це завжди кафе Prückel. Як і більш центральні кафе, це теж під наглядом негласних чоловіків середнього віку в смокінгах із полі-сумішшю. (Віденські сервери не вщухають підказками, факт, відображений у їх неспішній походці та освіжаючій зневірі до посмішки.) Але він просторіший і рідко населений, завжди змушує мене відчувати себе приємно залишеним на самоті. Багатомовні газети висять уздовж стін, і яйця з м'яким відваром надходять в яєчні кульки поряд з хорошим еспресо, а світло, що протікає через високі вікна, пропонує вам поринути плечі в оббивку і затриматися.

За столом, здавалося, Борис не поділяв мого ентузіазму. Але це було не тому, що я тримав його від м’якого матраца. "Це як радянська кафетерія", - сказав він, нещасно тицьнувши на холодну їжу, що надійшла разом з яйцями. Він оглянув величезну обідню зону, на якій, правда, була стіна або дві, обшиті деревом. "Буржуазна версія". Я підозрював, що це частково тому, що я люблю це.

Алекс Гальберштадт, зображений тут у Москві у 1976 році

Я вперше приїхав до Відня, коли мені було 9 років, біженцем, який рятувався від Радянського Союзу. Моя мама, її батьки та я поділилися зруйнованим готельним номером десь на краю міста. Це була перша зупинка в мандрівці, яка врешті-решт перевезе нас до Нью-Йорка, а Відень - наша перша зустріч із тим, про що всі в Радянському Союзі називали Заходом, як правило, пошепки.

Починаючи з кінця 60-х, сотні тисяч російськомовних біженців пройшли через Відень на заході, головним чином до Ізраїлю та США. Стурбована появою втрати такої кількості громадян, радянські чиновники вважали за краще звільнити своїх біженців до посередницької нації - і її нейтралітет зробив Австрію логічним вибором. Я вважаю, що найбільше мені запам’яталося ті тижні 1979 року - це своєрідна суміш емоцій: суцільна плутанина; захоплене відкриття; чітке збентеження бути чужим у тому, що відчувало себе цивілізованішою цивілізацією; і нещодавня втрата всього і всім знайомих рятує жменьку коханих людей, передчуття, прикрите для мене фактом мого дитинства.

Але мої найбільш незаперечні спогади про Відень були інтер'єрами кафе, особливо вітринами, наповненою первозданною геометричною випічкою, яка виглядала на нас так, як їх виготовила Фаберже - вони були тим більше переконливими, оскільки, існуючи на допомогу від агентства з переселення біженців, ми не могли дозволити собі їх скуштувати. Тепер, десятиліття потому, я міг - і зробив - архітектурний шматок штруделя, оточений ровом ванільного соусу. Я закінчував книгу про три покоління своєї сім’ї і хотів знайти певний рубіж нашого проходу та свого колишнього «я». У цей мій п'ятий візит до Відня за десять років я хотів дізнатися ще одне: Чому місто так невблаганно тягнуло мене до себе?

БОРИС ФІШМАН

БОРИС:

Січень у Відні: Я повинен був знати краще. Але якби Алекс запропонував Сахеля в серпні, я, мабуть, сказав би і так. В Алекса я, нарешті, зустрів після 29 порівняно безплідних американських років те, що відчував себе доппельгагенджером. Він пережив ту саму імміграцію, що і я, десятьма роками раніше; це залишило йому подібні комплекси; і він мав той самий ступінь відокремленості від своєї російськості та єврейства, що і я.

Борис Фішман, зображений тут у Мінську в 1987 році

І мені було цікаво Відень. Тут я зі своєю родиною зіткнувся із Заходом у 1988 році, коли мені було 9 років. Ніхто не сказав мені, куди ми їдемо чи чому, але прикмети були недобрі. За місяці до від’їзду, коли ми заклали все в нашій квартирі і збивали століття в Мінську по одній валізі на людину, моє миле, захищене радянським життям поступилося місцем невказаному терору. (Звичайні люди не виїжджали за межі Радянського Союзу, а ті, хто, звичайно, ніколи не поверталися.) На залізничній платформі поїзда до Відня - простіше було уявити відвідування Марса - моя мати плакала так, ніби хтось загинув. Радянські звичаї щойно підгортали наші валізи і пригощали обручку моєї матері та набір золотих столових приборів. Моя шия горіла золотим намистом, прихованим під верхньою кнопкою.

Тридцять шість годин пізніше ми покотились у якусь казку. Навіть бідні люди, здавалося, гнали мерседесів. У супермаркетах були автоматичні розсувні двері, про які мій батько дізнався, майже ледь не перекинувши бабусю-австрійця. Я надирався на bratwurst, що сочиться з бергкясе сиром і циліндрами морозива, обгорнуті на кінцях смугастим шпагатом. У цій країні ковбаси плавились, як морозиво, а морозиво вийшло загорнене на кінцях, як ковбаса, що вилікувалась! Одного разу я наткнувся на такий красу кухонного посуду, що, розігнавши рот, я зайшов прямо у вікно, лоб лишив пляшку на склі. Ми також могли бути сільськими північнокорейцями, які намагаються перейти на Ібіцу. (На наших медичних оглядах лікар передав нам схему, яка пояснювала, що моя мама повинна споживати таблетки для вуха усно, а не вкладаючи їх у вухо, як це робили попередні іммігранти на знак радянської звички лікувати болі в вусі з вушними компресами.) Але Відень - Відень зробив би.

Оскільки іммігруючи, як я американізований, а потім деамериканізований, щоб з'єднатися зі своєю спадщиною, а потім очистив обидві частини себе в ретельно недосконалий, але більш-менш придатний хеш, я думав про Відень час від часу, як ви дивитесь, що може мати був з кимось, коли терміни були кращими. У таких місцях, як Австрія, я уявляв, вони не поклоняються "свободі" до точки анархії; були менш готові пожертвувати мораллю заради прибутку; не ставився до інтелектуалів з підозрою; і піклувався про художників - піклувався про людей взагалі. Олексій відчув глибшу прихильність до нашої прийнятої батьківщини. Саме ця його частина містифікувала мене.

Перерва на обід у мікрорайоні Відня Іннере Штадт, присмак у центрі міста

Тридцять років тому невелика кількість біженців, як ми, знайшли спосіб залишитися у Відні. "Чого ти все тупаєш?" один, званий Сашко, нас постійно запитував. Він мав на увазі Америку, слово, яке для нас означало більше, ніж Шанрі-ля. Саша відвідав Бруклін, куди ми прямували. "Яке це?" запитала моя мама. "Це не схоже ні на що", - сказав він. Коли ми, нарешті, зіткнулися з ним через два місяці - малопотужним, брудним та сірим - ми згадали його слова. Що робити, якщо натомість я провів останні три десятиліття у Відні? Але є фантазія і холодна, сіра правда, покрита деревом.

ALEX:

МОЕ ПЕРШЕ ПАМ'ЯТЕ ВЕНА починається на борту літака «Аерофлот», його фюзеляж пофарбований крилатим серпом і молотом. Ми з мамою залишили Москву в зимових халатах, несучи дві валізи, що містять шість переодягань, фотоальбом та книгу віршів Ганни Ахматової. Обручку і годинник моєї матері везли на митниці. На борту літака нам подали несподівано розкішну страву із запеченої курки, картопляного пюре та клин м'якого плавленого сиру в обгортці з фольги, на якій написано "Прогрес!" Пам’ятаю, як моя мама засувала металеві вилки та ножі в кишені пальто. Через годину польоту пілот оголосив німецькою, а потім російською, що літак покинув радянський повітряний простір. "Meine Damen und Herren ...", - почалося оголошення, і коли його закінчили, один або два пасажири, найсміливіші, ляскали. В аеропорту у Відні я сидів на своїй валізі і дивився на охоронця з німецькою вівчаркою та пістолетом-кулеметом. Тоді я спостерігав, як пілот виходить за ворота, його шапка вишита шестикутною зіркою Ізраїлю. "Чи є Австрія капіталістичною країною?" Я запитав у мами. Вона сказала, що я виглядаю «так страшно, як кролик».

Подивитися місце, яке пам’ятали з дитинства, - це усвідомити два досить невтішні факти: (1) Більшість із нас згадує дитинство через фільтр дорослої сентиментальності, і (2) наші спогади в кращому випадку не підлягають неповерненню - дослідники виявили, що кожного разу ми подумки отримуючи доступ до пам'яті, наше згадування про неї змінюється. Ми мимоволі псуємо інших, з чистою совістю. І чим більше я думав про свої тижні у Відні восени 1979 року, тим більше я мусив визнати, що дві речі займали майже весь мій дев'ятирічний мозок: нерадянське виробництво автомобілів та харчування. На щастя, мій інтерес до автомобілів зменшився, але їжа залишається зайнятою. Віденці теж зайняті цим, хоча без паризького самоповаги чи римського шовінізму.

Як і в інших містах з процвітаючою культурою кафе, Віденські кафе і бари пізнають себе насамперед як соціальні простори. Більшість викладаються на увазі - і спостерігають за ними. Деякі настільки вигадливі, як сценічні сцени, але всі, здається, пристосовані до публічних насолод племінної спільності або виду малоконсистентного нонконформізму, який іноді передбачає омлет.

Зум Шварцен Камеель, де Бетховен випорожнив велику кількість справ з червоним вином, святкував своє 400-річчя, і після довгого дрімоти, щоб убити реактивні відставання, ми з Борисом витягнули два важких табурета у передній залі. Популярний з максимально доглянутими, досить жорстокими на вигляд постійними людьми - це притулок для консервативних політиків - це заохочує конкурентоспроможний рівень куріння, який залишається дозволеним у ресторанах, що є ще одним залишком мого радянського минулого. У Камеелі є один із найпотужніших винних льохів країни та, можливо, найоцінніший для людей, що спостерігають у місті. Ми з Борисом провели там ніч, випиваючи холодного Grüner Veltliner, щасливо розгубившись, в той час як чоловіки в стьобаних куртках та складених штанах товпилися біля бару, жартуючи черговим келихом вина. Єдиною самотньою фігурою була напружена молода жінка, що носила жилетку з лисиці та хустку Шанель, що сиділа навпроти нас. Вона виглядала так, ніби хтось підняв її. Вона тримала свої яскраво змазані очі, зафіксовані на середній відстані, і з коштовними пальцями, обгорнутими її склом, видихала протяги диму з наших облич.

БОРИС:

Я дав АЛЕКС ПРЮККЕЛ, тож він погодився дати мені «Басейн». У Міттелеуропі, коли справа стосується фітнесу, заняття йогою та спіном все ще є інтерлоперами, а комплекси для ванн - стандартом. Але ми не ходили до багатовікового басейну Йоргербада, у сонному 17-му окрузі, щоб взяти цілющу воду. Я хотів побачити, чи означає порівняльна щедрість австрійської держави краще мистецтво. Бо в басейні планувалося мистецтво за замовленням некомерційної художньої групи Brut, основою авангардної сцени у Відні. Художник виступу та кілька конфедератів збиралися використовувати пул, щоб «піддати [е] публіку конфліктним почуттям безпеки та непристойності». Що б це не означало.

Після кількох гулянь у басейні, актори пішли виконувати різні дивацтва. Один вилив те, що було схоже на червоний харчовий барвник, у жолоб басейну, змусивши мене думати про хімічні атаки та надзвичайну щедрість австрійського мистецького фінансування. (Алекс вважав це «кіхотичним і поганим».) Вдома, завдяки нашому новому президенту, фінансування Національного фонду мистецтв - еквівалент двох з половиною F-15 - було під ножем.

Я став 24-річним позаштатним письменником, і цілком можливо, що я не спав і не їв наступні рік-два - я надто жахнувся свого майбутнього. Через рік 16-годинних днів і семиденних тижнів у мене було 22 000 доларів, посмикування лівого століття, і не одна стаття, яку я міг би вказати як продукт пристрасті замість доцільності. Як би химерно це не було, "Басейн" - або реальність, яка це зробила можливою - почувалася цілком нормально як альтернатива. Усі присутні були молодими, привабливими та відповідальними - запрошення казало принести власні шльопанці, і всі мали. І серйозно: Вони пильно дивилися на цирк перед нами.

Біля станції метро Stephansplatz, на другому плані - собор Святого Стефана

Після виступу ми закінчилися в Ребхуні, традиційній таверні біля центру міста. У ньому подавали платонічну версію бабусиної їжі - судак в біло-винному, але в основному вершковому соусі, каштанові "макаронні вироби" над вершками та брусничним консервом - але найкраще в Ребхуні не було їжею. За одним столом жінка читала газету. По іншому, три розкішно одягнених жінки мали те, що ви тільки що знали, це їхні клатчі щонеділі. Було 20-ти і 80-ти. Ніхто не "робив концепцію", щоб "максимізувати обкладинки", ніхто не намагався зробити вигляд, що торкається моєї душі, щоб вони могли бити мій гаманець.

Коли я їв у такому місці в Нью-Йорку, я відчував себе винним у затриманні, оскільки я порушував можливість сервера перевертати стіл, за що я відчував відповідальність за те, що американські ресторани не платили своїм серверам прожитковий мінімум. Ніде ця економічна модель не була такою божевільною, як у Ребхуні у Відні в неділю ввечері. "Відень", - сказав Алекс в іншій достойній крадіжці, підмиваючи соус з кубиком риби, - це культурний ксанакс. В Америці, я зрозумів, ми зазнали свого роду національного захоплення, такого, коли ви перестали помічати, що плечі постійно піднімалися, оскільки ви визнали страшну економічну незабезпеченість нормою. Безпека - справді почуття прикро. Можливо, Європа, про яку я собі уявляв, - Віденський Алекс розповідав мені майже відтоді, як ми познайомилися, - це не лише фантазія.

ALEX:

ІНШЕ ЧИСТО ПРО МІСТО, що насичувало мою дитячу уяву: самі вулиці. Вирісши в одній з башт квартири епохи Брежнєва, яка оточувала Москву, як ліс з шлакоблоком, Відень вразив мене дивом далекої давнини. Насправді місто було перетворене в 19 столітті імператором Францом Йосифом I, і саме його Відень - необароко, упорядкований, бойовий - бачать сьогодні відвідувачі. Бачення Франца Йосифа надало місту якість, яка залишилася зі мною найбільше, як доросла людина, та якість, яку жодна кількість хмарочосів не зможе спотворити - офіційна, втішна урочистість.

Якраз біля однієї з цих імперських вулиць ми з Борисом провели нашу найосвіченішу виїздку до Відня - у Гастхаус Грюнауер, частково прихована місцева установа з інтер'єром, настільки низьким стелею та сільським стилем, що міг бути розташований у Середзем'ях . Ми зустрічалися з моїми друзями. Ютта Амбросіч - найталановитіший винороб міста; її чоловік Марко керує діловою стороною виноробства. Власник ресторану третього покоління, Крістіан Грюнауер, власник одного з найбільш сардонічних облич, яких я бачив, нагадував англійською мовою приблизно 80-х років минулого століття, де він чекав столиків в італійському ресторані Upper East Side під назвою Elio's. Одним із постійних там був Дональд Трамп. "Він так боявся мікробів, що нікому не потиснуть руку", - згадував Крістіан, - але дивись на нього зараз, ляпаючи спинами і цілуючи немовлят!

Полудневий стакан молока в Іннере Штадт

Дружина Крістіана, Катя, готувала страви з мітелевропеїчної душі - телячі нирки на грилі, делікатно паніровані свинини, обсмажена ціла форель - настільки смачні, що майже не змусили нас забути про віртуальну відсутність овочів. Сцена отримала втілення хаосу та оригінальності з появою 60-ти ніжної назви Ксанді: грушоподібної форми, червоного носа, висунутого, перекрученого звуку. За словами Марко, він прославився по всьому місту своїм рясним поїданням і питтям, і, за чутками, був батьком або опікуном 13 дітей. Він просунувся навколо нашого столу, цілуючи й усі церемоніально і волого цілуючи всіх, надягаючи уявну шапку, потім сів серед нас, непрошений. Він продовжував виступати з театральною промовою до Джутти, яку я не зміг зрозуміти повною мірою через свою мізерну німецьку мову, але, судячи з раптово напружених облич навколо столу, її вміст повинен був бути ріжучим, якщо не прямо.

Ксанді демонстрував Вінера Шмаха, місцевого гумору, що відрізнявся темною безглуздістю, радіючи нещастям ваших друзів і маскуючи образи лестощами. Коли я запитав Марко про це пізніше, він знизав плечима і сказав: "У Відні жодна жарт не є занадто образливою". Я знав, що він має на увазі. Ще в Брукліні поведінка Ксанді могло б спричинити, що мої друзі з американського походження провалилися в збентежене мовчання. Але за обіднім столом моєї російсько-єврейської сім’ї зустрічається образний словесний джеб зі сміхом і невдоволеною оцінкою дотепності злочинця - і так було в Грюнауера. Недарма я почував себе як вдома.

БОРИС:

З НАШОГО ШЕСТОГОДИННОГО МАРАТОНУ їжі, пиття та куріння, наступного ранку я згадав лише одне, що вдихнуло мені у вухо старшого джентльмена непевного працевлаштування, але багато думок. (Це був Ксанді, пізніше мені розповів Алекс.) "Ви знаєте, чому Відень ідеальний?" він сказав. "Це на 10-20 років повільніше, ніж скрізь." Він плеснув своїми тістокрилими руками, скинувши гарний шматочок сигаретного попелу на мої джинси. "Без ускладнень".

(Я, можливо, запам'ятав це лише тому, що, безвідповідально, я не виймав зошит мого репортера всю ніч. Ми з Алексом були дуже різними письменниками-мандрівниками, виявилося - я все записував, і він часто чекав, щоб побачити, що застрягла в його свідомості. Я вирішив спробувати його так).

Як ми потрапили у світ, де це було правдою? Де найкращими місцями в Європі були економічні B-листери (Португалія, Іспанія) та ті, хто за кривою (Австрія)? Це мало свої недоліки. В Австрії було проведено найбільш прогресивну політику соціального забезпечення у світі, але ви все одно можете палити в барах та ресторанах, і було б неправильно сказати, що віденська їдальня повністю залишила вінерський шніцель позаду. (Зміни також надходили до мережі безпеки - за кілька тижнів до того, як ми приїхали, коаліція правоцентристів / радикалів у праві взяла владу, обіцяючи зменшити соціальні вигоди.)

У музеї Kunsthistorisches - найбільшому художньому музеї країни

Крім того, держава сприяла культурному фінансуванню легше для встановлених мистецьких установ, ніж незалежних митців, а це означало, що динамізм та дислокація, створені за допомогою початкових проектів, часто знаходили легше житло в іншому місці. Відень відчував себе менш міжнародною, ніж майже будь-яка західноєвропейська столиця, яку я відвідав, і майже ніхто в ній не нагадував - за одягом, звичками, розмовними посиланнями - глобалізовану еліту. Цей культурний концентрат створив бурхливу непередбачуваність - вартість, можливо, відвідування такого місця, як воно, і жодне інше. Прюккель, "Басейн", Ребхун, Ксанді: Навіть коли посередньо, ці переживання відчували себе славно неповторюваними в інших місцях.

ALEX:

ПЕРЕГЛЯДУВАЛИ НАРОДНУ СЛОВУ, ЩО ПОДАЄТЬСЯ РОБОТУ, у фокусі постала остання сцена: Ми були в кафе Anzengruber, популярному серед письменників та безсоння, керованому членами великого хорватського клану. Незабаром з’явилися Ксанді та пара молодих кухарів. Власник Томі, здавалося, зайнятий здебільшого з насмішкою свого переможеного зятя, який тримався за барною стійкою. Томі приніс пляшки з хорватською Грашевіною та шнапсами, і Бог знає, що ще, і сів за стіл, надмірно смакуючи, і незабаром ми були приголомшливо п’яні. Всі ми, тобто, крім Джутти - вона сиділа, посміхнувшись і сором'язливо посміхаючись серед семи непорушних, забитих чоловіків. Щось про її вираз повернуло мене до сцени в кухні мого дитинства, де мій батько та четверо його друзів ділилися голосними захопленнями горілкою щодо джинсів Леві та записів Едгара Зимового, коли моя мама функціонувала як непохитна, безшумна вісь сцени.

Пізніше, коли я пов’язав цю пам’ять з Юлією Рабінович, однією з найвідоміших авторів країни, вона випустила роздратовану гаффу. "Що стосується гендерної рівності, то Австрія на 50 років відстає від Німеччини чи Франції", - сказала вона. Незважаючи на те, що він був ліберальним оплотом, Відень не забезпечив достатню денну допомогу для задоволення попиту на громадськість, пояснив Рабінович, змусивши багатьох молодих матерів залишатися вдома. Як і в країні мого народження, все занадто багато чоловіків тут все ще очікували, що жінки справляться з більшістю кулінарії та догляду за дитиною. Я розумів, що у культурному плані Відень майже стільки ж поділяється зі Східною Європою Варшавського договору, скільки з західними демократіями. Значну частину споріднення я вважав проблематичною, але я не міг заперечити, що для мене Відень почував себе таким же звичним і комфортним, як і старий блейзер. Нарешті я розшифровував те, що привернуло мене до цього міста: воно пропонувало багато сутності та манер моєї батьківщини, на тлі відносної безпеки та свободи мого дому.

У Рабіновичі я знайшов щось на зразок двійника, життя якого відходило від мого способами, які мене цікавили. Ми народилися на кілька місяців один від одного; її родина іммігрувала з Радянського Союзу за два роки до мого, але вирішила оселитися у Відні. Я сказав Рабіновичу, що після приїзду в дитинстві до Нью-Йорка я майже враз почував себе американцем. "Коли я ходила сюди до школи, ніхто не дозволяв мені забути, що я був іноземцем", - відповіла вона. "З іншого боку, уряд заплатив за мою освіту, присудив мені стипендію, яка дозволила мені писати повний робочий день, і нагородила мої книги призами". Ми пили каву в тихому гарненькому кафе в третьому районі міста, де всі, здавалося, знали її по імені. Рабінович, який пише газетну колонку про політику, нарікав, що останні вибори представляють "різкий поворот праворуч". Вона зітхнула. "Але, звичайно, я вважаю себе австрійкою", - сказала вона. "Якщо я поїду, я буду у вигнанні".

БОРИС:

ДЛЯ ВСІХ БУДЬЧОСТІ МОЯ ПОШУКУ, 1988 року у Відні залишилося дуже мало. Вимушена залишатися нейтральною як умова виходу радянської війни після війни, Австрія не повністю приєдналася до Європейського Союзу до середини 1990-х. "Коли я їхав до Німеччини у 80-х, я носив такі списки речей, які купував, що мої німецькі друзі жартома запитували б мене, чи не я приїжджаю зі Східної Німеччини, а не з Австрії", - сказала мені одна людина. Але коли Австрія вступила до ЄС, вона не озирнулася. Скромна пенсія, де перебувала моя родина, здавалося, вже не існує, а вулиця, де вона нібито перелічена, не містила жодного магазину кухонного приладдя.

Так стало дивом, коли з'ясувалося, що два агентства допомоги біженцям, які направили нас в Америку, Спільний комітет з розподілу (JDC) та Єврейське товариство допомоги іммігрантам (HIAS) мали представників у Відні, які були навколо великий наплив радянських біженців на 30 років раніше. (Обидві агенції продовжують обслуговувати населення біженців.) Алекс і я зустріли їх на каву в кафе-кафе Frauenhuber, туристично-районному кафе, про яке дивом мало хто знає туристів. (Моцарт дав свій останній публічний виступ вгору, в 1791 році. Відень такий.) І раптом я сидів перед двома чоловіками, яких я дуже добре, можливо, вже зустрічав, півжиття раніше.

"Я не мав часу сходити до умивальної кімнати", - сказав Вальтер Юращек, який був у HIAS. Дитина польських біженців Другої світової війни, яку він придумав для роботи, і розпочав свої дні о 3 годині ранку, тренуючи атеїстичних радянських людей, як мої батьки та бабусі та дідусі, як сказати американським консульським офіцерам правильні речі про єврейську ідентичність. (Релігійні переслідування були передумовою статусу біженців.) HIAS ділився офісом з JDC, і Юращек пам’ятає, що зал очікування та коридори були набиті таким чином, що мускулистий шлях назад і назад до свого столу виявився щоденним викликом. Він перешкоджав втручанню влади, наприклад, поліцейському, який зламав руку жінкою, що розмахує залізом, яка думала, що він збирається її заарештувати. Коли посольство Данії відвернуло радянського біженця, який сподівався емігрувати туди, Юрашек бомбардував королеву Данії листами, поки вона особисто не втрутилася.

Натхненний зустріччю, я відхилився до місця на карті, яке показало розташування штадтемпеля, головної синагоги у Відні, розташованої у воєнних вулицях, відомих як Бермудський трикутник. Під час перебування моєї родини у 1988 році нас взяли в JDC, щоб побачити зовнішній вигляд, оскільки внутрішні служби проводили святкові послуги. Мій дід так і не прийшов, щоб подивитися на фасад, тому він схопив мене за руку, відірвався від групи, і, мене за талію (я все ще пам’ятаю нафталіновий запах його бляшок), поцікавився відкрити двері з важкої деревини . Всередині ми побачили те, чого ніколи не бачили на нашій атеїстичній батьківщині: православні єврейські чоловіки моляться. "Фанатики!" - сказав він не без прихильності і підморгнув мені.

Всередині штадтемпеля - головної синагоги у Відні, побудованої у 1820-х роках

Істинна обіцянка Бермудського трикутника, не було нічого, окрім задньої частини багато прикрашеної будівлі, де на карті сказано, що буде синагога. Не здавалося, що я мав на меті знайти навіть це - те, що безумовно все ще існувало. Але потім, блукаючи бічною вулицею, я побачив це. А точніше міліцейський фургон, який, на жаль, так часто сигналізує про єврейські місця поклоніння в Європі в наші дні. Хто знав, чи це ті самі дерев’яні двері, яких ми з дідом торкалися, але їх місце розташування було однакове. Коли я стояв наодинці на тій алеї, не бажаючи підходити до них, боячись, що мої наміри помиляються - я дивлюся на Близький Схід - те, що я бачив, повинно бути достатньо хорошим. І що я відчував - мій дід загинув за місяць до приїзду до Відня.

ALEX:

В РАБОТІ ПІСЛЯ ейфорійної, п'яної ночі в Грюнауері, Джутта загнала Бориса і мене, щоб побачити її виноградники на найпівнічнішому краю міста. Коли ми заїжджали на її Ауді, японська гастрольна група вийшла зі станції U-Bahn поблизу, і жінка в штані, що вела екскурсію, раптом закричала: "Jutta Ambrositsch!" Вона схвильовано познайомила нас із групою японців із швидким вогнем. Туристи відреагували на це оточуючи нас і вибухнувши оплесками.

Це був незвично холодний, туманний день, і ми з Борисом закінчилися топтатись по мулистих виноградниках за Джуттою та її літнім фокстер’єром, Едгар. Погляд склав грязь. Стоячи серед виноградних лоз на пагорбі під назвою Нусберг, ми дивилися над центром Відня, які були прикріплені вистриженою, дурною вежею тисячоліття, і нарешті отримали відчуття масивного прольоту Дунаю. І все-таки місто було не чути - ми чули лише птахів. "Я живу в центрі міста і за 20 хвилин їзди від виноградників", - здивувалась Джутта, міцніше натягнувши навколо себе виправлену мисливську куртку. "Де ще можна це зробити?"

На Seitzergasse, всього в декількох хвилинах ходьби від магазину господарських товарів Ostovics

Як перепочинок від холодного туману і мого похмілля на уроганах я пішов до музею Кунсторісторіш, щоб побачити Брюгелів. Я довго пробув у галереї фотографій на другому поверсі, переглядаючи десять великих панелей. Сільські пейзажі Пітера Брейгеля Старшого відмовляються читати як релігійну алегорію і існують як документи сільських громад. Їх зображення фламандських жителів села не є ні жартівливими, ні моралізуючими, ні ідеалістичними; натомість вони переповнені прийняттям циклів повсякденного життя - з їхніми нещастями 16 століття - та співчуттям, яке межує з постлюдським.

Я стояв перед Мисливцями на Снігу і пам’ятав відчуття, коли вперше побачив його як 9-річного віку. Я міг уявити себе, як стояв біля своєї матері в цій галереї майже на 40 років раніше; пам'ять була такою ж детальною, як ніби це сталося минулого тижня. Пізніше я сів у кафе серед імперського шоколадно-тортного декору музею і замовив каву та шматок штруделя. Потім я подзвонив мамі в Нью-Йорк. Я схвильовано сказав їй, де я, і описав те, що пам’ятав. Вона терпляче слухала. "Вхід до цього музею був дорогим", нарешті сказала вона. «Отже, ми не пішли. Те, що ви пам’ятаєте, ніколи не бувало ».

БОРИС:

НА РОБОЧОМУ РОБОТІ після нашого вакханалії, те, що Відень називає кавою - еспресо, вистрілене в жолобі з молоком та піною, - не буде достатньо. Мені було потрібно ракетне паливо, і, відчуваючи сонце після іншого ганьби, попрямував до єдиного рішення, яке я міг собі уявити: Starbucks. Там я зробив щось, чого ніколи не робив навіть в Америці: я замовив вентиляцію. До моєї оренди було лише п’ять хвилин, але це було на п’ять хвилин довше, ніж потрібно, щоб зареєструвати жахливі погляди пік-години Вени на РПГ в моїх руках.

У наступні тижні, після того, як ми з Алексом повернулися до Нью-Йорка, саме в цей момент я запам'ятався б більше, ніж будь-який інший з подорожі, кристали ностальгії, що утворюються майже в режимі реального часу. Але якими б милими і менш змішаними не були мій спогад про Відень, почуття ніколи не перетворювалося на готовність розглянути можливість переїхати туди - чи куди завгодно. Провівши стільки років, шукаючи Європу з тугою, я не зміг зареєструвати, як я став американцем - якщо не завжди ідеологічно, то просто через роки, коли можна було замовити посередню каву в трьох розмірах. Справа не в тому, що ти не можеш знову повернутися додому. Це колись ви його втратили, кожне місце - це саме те, що інше місце не є.

Пізньої ночі їсть на підставці для ковбаси

Того ранку наша остання, друга Алекса, Джутта, везла нас до 19-го округу, шикарного анклаву на краю міста, що в тупиках на десятках виноградників, включаючи її власну. Потім, під час обіду, я розповів їй про свою історію Відня. Коли я згадав про магазин кухонного посуду, в який я зайшов, вона загорілася. "Це називається Остович!" вона сказала. "Поруч з Нойбагассе" є одна вулиця, - вулиця, де я сказав їй, наша пенсія може бути розташована. Пам'ять така ж розпливчаста, як і жорстка. Мені не прийшло в голову, що магазин посуду може бути на сусідній вулиці.

У мене було інтерв'ю після обіду, але я побіг до Остовича. Я згадав вікна від підлоги до стелі, а не його скло, заглиблене в цегляний корпус. Але горщики та посуд за склом були пофарбовані так само красиво, як художні твори і насправді дожили до мого пам’яті. Я озирнувся - ніхто. Я жалкував, що не пішов торкатися дверей синагоги. (Як іронічно, єврейське, як не дивно, моє вкладення цього дотику з такою талісманічною силою.) Тож я піднявся до вікна Остовича і, відчуваючи себе божевільним, підвів чоло до нього, як і всі ті роки тому. На вулиці було холодно і сухо, а дотик не залишив жодного сліду.

Про авторів:

Алекс Гальберштадт - автор майбутнього сімейного спогаду «Молоді герої Радянського Союзу».

Борис Фішман є автором романів "Не дозволяй моєму дитині робити родео" та "Заміни життя", а у лютому опублікує сімейний спогад "Сакуж", сімейний спогад.